Благодійний концерт «Музика для миру. Концерт для України!»

В рамках концерту «Музика для миру. Концерт для України!» у Festsaal im Coselpalais була організована виставка робіт українських художниць, які вимушені були тікати через війну, розв’язану Росією.

Тіваненко Марія і Єрмакова Ольга, сестри – художниці з Києва

Ольга  та Марія закінчили Національну Академію образотворчого мистецтва і архітектури. Брали участь у різноманітних українських виставках.

«6 година ранку, 24 лютого 2022 року. Нас розбудила гучна  розмова у дворі: почалася війна. Йдемо в метро, проводимо там ніч.  Далі – шість діб життя між бомбосховищем та домом. Складне рішення, благословення, залізничний вокзал, від’їзд. Сідаємо у перший поїзд до міста Кам’янець-Подільський. Майже 9 годин електричкою: у темряві, сидячи, стоячи. На вокзалі нас зустрічають надзвичайні люди, відвозять до гуртожитку. Кілька днів невизначеності, доки наша подруга Серафима допомогає нам поїхати до Німеччини.

Наша історія схожа на історії понад 7 мільйонів вимушених українських переселенців, які змушені були залишити рідних, друзів, домівки і поїхати світ за очі. У дорозі нам зустрічаються люди, чудові люди, ми будемо їх завжди пам’ятати і дякувати їм, Господу, Божій Матері, всім Святим, духовному отцю та усім у рідних монастирях!»

Тіваненко Марія

Серія робіт «Міста страждають як люди»

Основа робіт – ділянки генпланів міст, які постраждали під час російської агресії. Колір, лінії, деструктивність є головними методами зображення та передачі нашого стану. Стан наших міст порівнюється зі станом нашого народу. Нам боляче, ми хочемо щоб наші діти, батьки, бабусі та дідусі не страждали, прожили довге і щасливе життя, щоб наші воїни не гинули, ми хочемо миру.

Ми закликаємо світ допомогти зупинити війну в Україні з Божою допомогою!

Єрмакова Ольга

Дідусь із Запоріжжя

Прообраз картини – історія 84-річного дідуся, який на старенькому авто вивіз родину з-під обстрілів із села Степове, Запорізької області. Валентин Миколайович проїхав за кермом старенького авто декілька діб. У роботі використаний улюблений колір моєї бабусі, яка залишилася в Україні.

 

 

Олександра Куликовська, художниця, народилася 2002, в Одесі.

У своїй творчості художниця активно працює з темою війни, досліджує страх, психічні розлади, смерть. Роботи були виставлені на виставках у Німеччині, Словенії, Америці, Британії, Італії Канаді та Україні.

“…Я, папа, мачуха, 14-річна сестра, моя дівчина і великий пес в машині. Так ми виїхали.  У перший день повномасштабної війни. Взявши кілька сумок. Залишивши кота на бабусю. Я, папа, мачуха, 14-річна сестра, моя дівчина і великий пес в машині. Мама, сестри, бабусі та дідусі – в Україні…

18 годин на кордоні з Молдовою, ще 4 години до Кишинева. 6 днів у Молдові. У кризовому центрі для жінок, що пережили насильство чи рабство. Там  у нас з’явилися одяг, психолог і почуття провини. А ще – страх, панічний страх всього. Далі була Румінія, Угорщина, Австрія і Німеччина. 10 березня, коли ми приїхали у Дрезден, тривав 14-й день нашої втечі від війни. 14-й день доріг, кордонів, чужих квартир і чужих ліжок, марафон, який триває до сьогодні. Марафон, в якому свою рідну матір я востаннє бачила 19 лютого…”

Good times/bad times – Концепт робіт, представлених на виставці.

Люди сприймають речі та події, які бачать навколо, як чорне та біле, протилежності, хороші та погані часи. Даосський знак гармонії став в західній масовій культурі мейнстрімовим і розтиражованим. Але є дуже важливий аспект, який часто ігнорується: цей знак показує, що ніяке явищє та час не бувають лише добрими чи поганими. Вони завжди містять елемент так званого протилежного. Завдяки цьому відбувається рух життя.

 

Олена Солом’янюк, 21 рік.

З 2013 почала навчатись малюванню в української художниці Наталі Блонської. Закінчила Львівську академію мистецтв. Створила понад 200 картин, частина з яких була продана в Україні, Німечинні, Греції і Латвії.

«24 лютого, після нападу Росії на Україну, ми з родиною виїхали зі Львова. Позаду залишився дім і тисячі авто у нескінченному корку до кордону. Попереду нас чекала невідомість. 850 км, які розділяють Львів і Дрезден, ми їхали майже дві доби. Так було безпечніше для нас і тата, який пішов захищати Батьківщину. Тато тепер там. Ми – тут. Нова формула нової української реальності. Для мільйонів тат. Для мільйонів дітей».

 

Серафима та Юлія Вутянові, сестри-художниці із Києва.

«24 лютого 2022 почалось як і у всіх в Україні: з гучних вибухів, сліз і нерозуміння що робити далі. Ми всі зібрались в укритті, у будинку наших батьків. Я тато, сестра та її чоловік з дітьми. Не буду розказувати, як там було холодно і страшно, і як багато людей опинилися в одному приміщенні…Мій тато – священник. Він одразу почав молитись, а ми сиділи і чекали ранку. Засинаючи в підвалі, думали про те, що ранок може і не настати…

Найстрішніше, що в нас, як і у багатьох інших, був план поїхати з Києва до села наоколиці столиці. Ми думали, що там буде спокійніше. І як же нам пощастил, що ми так туди і не доїхали.  На відміну від нашої мами. Вона залишилася сама-самісінька поблизу Бучі… Забрати її звідти на той час було неможливо…

Із майже порожньою валізою і великим болем на серці, я сіла в машину сестри, лишивши все: бітьків, друзів, кота, і все моє звичне життя… Коли ми проїжджали по Києву – лунали вибухи… Через кілька годин російська ракета влучила в телевежу…Загинуло 5 людей. Тільки перетнувши український кордон, трішки зітхнули, і тут у мами пропав зв‘язок . Ми були в Румунії. Там почалась історія нашої іміграції… Мама вийшла на зв‘язок через місяць окупації. Слава Господу, з нею все добре. Вона там, а ми – тут, у Дрездені. У місті, яке нас прихистило, де ми маємо змогу творити і виражати свої ємоції та почуття в картинах…».

Окрім того, волонтерка нашої ініціативи Тетяна Сафонова, художниця зі Львова, виставила дві свої роботи.

Закінчила Національний університет ”Львівська політехніка”, Інститут архітектури. Кандидатка мистецтвознавства, волонтерка, учасниця міжнародних мистецьких виставок у Швейцарії, Німеччині та Україні.

«Закатовані, зґвалтовані, вбиті жінки, діти та цілі сім’ї – це, на жаль, реалії 21 століття. Мою батьківщину, Україну, щодня розривають авіаударами російські бомби. Палають мирні міста та села. Палають домівки, школи, музеї, театри… Руйнуються не лише будівлі, а й життя. У 2022 році,  у центрі Європи.

Мої творчі роботи 2022 року – це оспівування сили українського духу, прагнення до свободи на своїй землі. Серія картин «Птахи» – мій спосіб виразити горе і скорботу за вбитими мирними жителями. Об’ємні мазки та рельєфність картин – мій засіб передачі похмурих пейзажів двох зруйнованих міст: Бучі та Маріуполя.”